Провівши двадцять років на чужині і придбавши дітям житло, жінка виявилася нікому з них не потрібною
Люба Марцинюк була однією з тих, хто в далекі 90-ті роки змушений був кинути сім’ю, друзів та рідний край і податися на чужину на зарібки.
- Діточки, не плачте, – втішаючи маленьких синів-першокласників, й собі ридала Люба. – Я скоро повернуся. От зароблю грошей на життя, куплю тобі, Юрчику, машинку, а тобі, Володенько, літачок і повернуся додому. Ви, головне, слухайте бабусю і дідуся.
- Мам-а-мо, не треба нам ні літачка ні машинки, – не вгавав Юра. – Тільки не їдь…
Спершу в далекій Італії було нестерпно важко. Чужа мова, чужі люди… Люба, не раз витираючи сльози, хотіла покинути все і повернутися додому. Однак – змушувала себе і далі працювати. З ранку до ночі прибирала, готувала, поралася біля лежачої італійки, донька якої займалася бізнесом і додому поверталася пізно вечором, а в вихідні години поспішала до піцерії, де мила посуд. «Ото діти зрадіють, – думала, відправляючи додому чималий ящик-посилку. – Бо ж і одяг і іграшки і різні смаколики! А таткові поклала пляшку лімончелло – нехай скуштує місцевого напою. А мама мабуть зрадіє новому платтю…». Відтоді такі посилки відправляла кожного місяця. І щиро раділа, чуючи у телефонній слухавці щасливі голоси синочків.
– Ти, доню, поверталася б вже, – не раз говорила мама. – У нас з батьком здоров’я немає, а дітям потрібна мати. Вже три роки у тій Італії… Он хлопці спершу кожного дня плакали за тобою, а нині вже сприймають як належне…
Люба і нині пригадує як приїхала додому на новорічно-різдвяні свята. Скільки ж радості було! Та – два тижні пролетіли напрочуд швидко і знову усі плакали, проводжаючи її в далекий Неаполь.
- Мамо, не їдь, – просили діти. – Не треба нам ні нового одягу, ні іграшок, нічого не треба, лише будь з нами. От у Степана та Онисі теж одна мама, але вона нікуди не їде…
Жінка розуміла, що дітям потрібні батьки, однак – старенька хатина потребувала ремонту, потрібно було проводити газ, воду до будинку, тож полетіла знову. В літаку мріяла про те, як наступного разу повернеться додому і – вже назавжди залишиться з найріднішими людьми. Мріяла про те, як зустріне чоловіка, який стане для неї коханим, коханцем, господарем у домі і її другом, а для її дітей замінить батька, якого вони ніколи не бачили. Так сталося, що батько її синів-двійняток залишив її, тільки-но дізнався про те, що вона вагітна.
Проте минали роки, а порвати із зарібками все не виходило. То батькові робити складну операцію, то померла мама, а через пів року пішов з життя і батько. Сини тоді саме закінчили школу і відкладені гроші пішли на оплату навчання в інституті, житло, проживання у місті.
- Мамо, може, ти ще трохи там попрацюєш? – запитав Володя, коли Люба приїхала додому. – Сама розумієш, ми не будемо ціле життя жити у чужій квартирі, а в село після інституту повертатися не хочемо. Добре, матусю?
- Звісно, сину, – погодилася жінка, яка так мріяла про життя на Батьківщині. – Звичайно, я допоможу. А скільки вартує однокімнатна квартира?
Проте, купивши одну квартиру, Люба почала заробляти на другу. Опісля висилала гроші аби сини змогли придбати більші помешкання. Тоді – автомобілі. А коли приїхала на весілля Юри, то була шокована, почувши, що батьківський будинок у селі хлопці продали.
- Так сталося, що захопився азартними іграми і потрібно було віддати борг, – пояснив Володя. – Зрештою, навіщо він нам, той будинок у селі?
У відповідь Люба промовчала, хоча й хотіла сказати, що вона мріяла жити у тій хаті коли закінчаться її заробітки. Однак невістка почала розповідати про те, що у квартирі давно час поміняти меблі і стала просити свекруху допомогти їм з грішми. Тож через тиждень Люба знову летіла до Італії, де на неї чекала родина, в якій за довгі 20 років вона стала майже рідною. І коли українка все ж вирішила назавжди залишити «чобіток», то господарі-італійці щиро плакали, прощаючись з нею.
- Ну, сину, я повернулася і тепер житиму на рідній землі, – мовила Люба, розпакувавши чималі сумки з гостинцями. – Ох, як же довго я чекала цього дня. Буду вирощувати квіти, няньчитиму онуків…
- А де будеш жити? – запитав, наче вистрелив Юрко. – Ти ж навіть на житло собі не заробила.
- Що ти сказав? – не вірячи почутому, мовила Люба. – Володю, про що він?
- Ну…про те, що ти повинна розуміти, що у нас свої сім’ї, своє життя, – мовив син, приміряючи привезену матір’ю куртку. – Як тобі пояснити… За стільки років, відколи ти нас покинула, ми стали чужими. Ти повинна розуміти це. Зрештою, потрібен час, аби ми звикли до тебе, а ти до нас… А, може, ти краще повернися і зароби собі на житло? Так буде краще для всіх…
Люба не пам’ятала як, схопивши сумку з документами і куртку, кинулася за двері. Посиділа на лавочці у дворі, а тоді, не витираючи сліз, піднялася, аби йди на зупинку, звідки можна доїхати до аеропорту. На сивочолу жінку було боляче дивитися і важко було впізнати у ній ту бадьору, енергійну Любу, яка вранці на таксі приїхала з аеропорту. Плечі сивочолої жінки опустилися наче від непомірного тягаря, в очах був вселенський смуток, руки тремтіли. Враз вона схопилася на серце і поволі стала падати. На мить в пам’яті зринули слова покійної матері, яка колись відмовляла їхати в Італію, кажучи, що ті зарібки не одну долю зламали. А потім…потім Люба побачила батьків, які йшли назустріч і, сумно посміхаючись, простягали до неї руки…
Олеся МАКСИМЕЦЬ
