Після вечері Тамара залишилася на кухні мити посуд, Олег, її чоловік, пішов спати, так як рано-вранці мав виїжджати у відрядження.
- Дитино, може, давай я? – запитала Варвара Пилипівна, допивши чай. – Ти і так натомилася за день…
- Ні, що ви, – заперечила Тамара. – Ви і так стільки мені допомагаєте. Ось сьогодні такий смачний пиріг з калиною спекли. І компот зварили, і борщ і голубців накрутили. Відверто кажучи, я своїх такими смаколиками лишень на вихідні балувала. Бо ж кожного дня стільки роботи, що ніколи й вгору глянути. А тепер ви нам таку смакоту готуєте! До речі, ви не забулися, що завтра на десяту вас чекатиме лікар у поліклініці? Підете, зробите кардіограму, нехай послухає, випише ліки – ви повинні бути здоров’ю…
- Спасибі, дитино, я не забула, – відповіла старенька, відчуваючи як у горлі з’являється комок, а очі застилають сльози. – Ой, Томочко, щоби я робила, якби не ти…
…Переодягнувшись у нову, чистісіньку сорочку, яку Тамара купила спеціально для неї, Варвара Пилипівна взяла до рук молитовник, стала на коліна і почала читати акафіст святому Серафиму Саровському. Саме цей святий, вважала вона, їй і допоміг тоді, коли здавалося, допомоги вже годі й чекати. В цей час із дитячої почувся тупіт малесеньких ніжок.
- Це Софійка, – подумала старенька. – Мабуть, пити захотіла і прокинулася…
Вона вже зібралася підвестися з колін, як почула, що з кухні назустріч доні вийшла Тамара. Взявши на руки малечу, понесла, обіцяючи налити компотику.
- Мамо, а чому в усіх діток лише дві бабусі, а у нас із Семенком – три? – донісся раптом із кухні дзвінкий голосок. – У садочку кажуть, що так не буває… А ти казала…
- Тихіше, доню, – перебила її Тамара. – Річ у тім, що зазвичай в усіх діток і справді є лише дві бабусі. Але там Господь подарував і третю. Хіба ти не любиш бабусю Варю?
- Дуже люблю, – відповіла дитина. – Вона такі гарні пиріжки пече. І стільки казочок різних знає… А ще вона дуже добра…
- Бачиш, як добре! – мовила Тамара. – Ми з татом також її любимо. А тепер – іди спатки. А то завтра рано вставати… Добраніч, донечко, і нехай ангелики дарують тобі гарні сни…
Тим часом Варвара Пилипівна у своїй кімнаті тихо плакала. Сльози текли по її покритому зморшками обличчю, та вона їх не витирала.
- Господи, яка я тобі вдячна за те, що подарував мені і доньку, і сина онуків, – шепотіла вона, дивлячись у вічі Господа, зображеного на іконі, що висіла на стіні. – Я й помріяти не могла, що ще матиму родину…
Старенька згадала як ще зовсім недавно була однією з тих, кого називають безпритульними. Ночувала на лавочках в парку, а вранці ходила до смітників з надією знайти якісь харчі. Таку «щасливу старість» їй організував рідний синок, якого вона виховувала без чоловіка і заради того, щоб любий Богданчик мав усе, що хотів, працювала на двох-трьох роботах одночасно.
- Мамо, коли я виросту, то зроблю так, щоб ти нічого не робила, – обіцяв він матері, бачачи як вона ледве приходить додому пізно вечором. – Я буду працювати, а ти – будеш читати книжки і їсти тістечка.
Пригадавши цій епізод, Варвара Пилипівна гірко посміхнулася. Гай-гай, коли ж це було! Тоді її Богданчик дійсно був люблячим, турботливими і він щиро її любив…
…Дитинство пройшло дуже швидко, а разом із ним минула і синівська дбайливість і любов. Ставши студентом ПТУ Богданчик почав приходити пізно, кричав на матір, від нього несло цигарками і алкоголем. А якось і руку підняв. Вона тоді зачинилася у кімнаті і плакала цілу ніч. І від болю і від образи. Та коли в оселі почали з’являтися чергові співмешканки Богдана, то спокійному життю прийшов кінець. Обоє випивох – і син і чергова «невістка» забирали в матері останні гроші, кричали на неї. Нерідко й виганяли на вулицю. А коли стало відомо, що Анжела вагітна, то син їй так і сказав, мовляв, квартира невелика, скоро у нас будуть діти.
- Так що, мамо, йдіть собі звідси, – говорив він, дивлячись на неї як на свого першого ворога. – І то чим швидше – щоб сьогодні і сліду твого тут не було…
Спершу Варвара Пилипівна думала, що чогось не дочула чи не зрозуміла. Та коли син з Анжелою виставили її за двері, вона усвідомила, що це – все.
Якийсь час бабуся надіялася, що син зрештою одумається і забере її назад. Проте цього не сталося. Натомість голод примусив її ритися у контейнерах із сміттям. Там вона і познайомилася з Тамарою, яка саме принесла сміття.
- Ой, бабусю, що ж ви робите? – жахнулася молода жінка. – Ви голодні? То зачекайте, я принесу вам їжі… І давно ви так бідуєте? А раніше де жили?
Дізнавшись історію Варвари Пилипівни, обурена Тамара спробувала навести «мости» між бідолашною бабусею і її байдужим сином. Та – не вийшло, бо Богдан лише образи жінку і сказав, що якщо мати спробує «сунути сюди носа», то він спустить її з балкону п’ятого поверху.
- Значить, будете жити у нас, – мовила Тамара. – Дякувати Богу, квартира чотирикімнатна, місця усім вистачить. Отож, зараз гайда на ринок, купимо вам щось із одягу, а тоді – додому. Знайомитися з новою ріднею!
…Варвара Пилипівна витерла мокре від сліз обличчя. Вона і по нині не може спокійно згадувати як Тамара привела її додому і, покликавши дітей, сказала їм
- Дітки, знайомтеся, це – ваша третя бабуся. Її звати бабуся Варвара.
А коли діти пішли спати Тамара і Олег показували їй кімнату, де вона живе уже більше як пів року, запитували, що їй купити з одягу, чи не потрібні якісь ліки.
- Дякую, дітки, дякую, – шепотіла старенька, все ще не вірячи своєму щастю. – Слава Богу, що ви мені зустрілися…
Тоді вона навіть і подумати не могла, що зовсім чужі люди стануть їй і дітьми і онуками…
Олеся МАКСИМЕЦЬ
